Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

Я став обстежувати розвали сміття на предмет чогось їстівного, бо з учорашнього ранку нічого, крім ковтка рому, у роті не мав. Голова боліла, боліла шия, а найбільше болів куприк, яким я, здається, приземлився на цю купу дрантя. Я став активніше розгрібати паперові горнятка і зів’ялі гірлянди квітів, коли ніс мій уткнувся у щось тепле… я став ворушити те тепле далі й зрозумів, що воно не тільки тепле, а й велике.

Мій нетерплячий ніс став обслідувати незрозуміле тіло, переходячи від горбів до западин і далі знову до випуклостей. Щось, схоже на вухо… Ось дивний вістряк, який можна було би прийняти за ріг, якби це не було так кумедно у темряві… А ось…

Те, що мені здалося відсирілим недоїдком, виявилося вологим, холодним носом. Хтось великий розплющив очі й підвів голову і я, зі скавулінням (від переляку, змішаного по необережності з болем) відсахнувся від гігантської трикутної голови і темного вирла, що увіп’ялося в мене.

– Чого тобі треба? Не спиться? – проговорила до мене голова, і я настільки розгубився, що лиш глибше забився у стіну.

Голова смикнулася, і потужна хвиля прокотилася по всій горі аж до самого хвоста, що несподівано вискочив з-під газет і різного дрантя й з переконливою силою вдарив об землю.

Велетенський бик, що лежав переді мною, важко піднявся на чотири ноги і став струшувати з себе сміття, яке налетіло з ночі завдяки вітрові з берега. Я подивився на його кремезну постать, що відсвічувала білим у передсвітанкових сутінках, і мені захотілося ще сильніше втиснутися в стіну. О матінко, здається, я сильно перебільшив, коли думав, що страху в мені не залишилось.

– Не бійся, – сказав бик і мотнув головою з розлогими рогами на голові, наче струшуючи з себе рештки сну.

– А… ага… – пробелькотів я, простуючи задом до виходу з тісного провулку. – Я… я…

– Я знаю, хто ти, – сказав бик. Повернувши до мене свою страшну рогату голову. – Ти – летючий собака, ха-ха-ха, – засміявся він. – Перший летючий собака в Касі!

– Я… я п-п-п…

– Що? Мабуть, напився й оступився? – чи то осудливо, чи то з ніжністю спитав у мене бик.

– Я г-гуляв з… з Мані… з королем учених Бенареса.

– О-хохо-хохо! – зареготав бик, задерши рогату голову до неба (а що задирати її догори було незручно, то він просто підвів морду, наскільки це дозволяв масивний горб на шиї). – О-хохо-хохо! Мані! Король учених Бенареса! Він би тебе завів, аякже. Тобі пощастило, що ти залишився живим. З Мані не можна жартувати, друже. – Бик нараз споважнів. – Він не вибачає образи, а образити його легше, ніж обкалятися у цьому місті. Ти тут, мабуть, новенький?

– Так, – несміливо, ще позираючи з-під лоба на свого нового знайомого (уже не наважуючись назвати його другом), сказав я. – Так. Тільки вчора прибув.

– Що ж, – регочучи, відповів мені бик. – Ласкаво просимо до Касі, до вічного міста! Я Нанді, – сказав він довірливо.

– Дж… Джеррі… – відповів я дуже обережно, побоюючись тепер за наслідки нового знайомства.

– Ходімо купатися, Джеррі, а потім пошукаємо, чим можна було би напхати черево в цьому вічному місті.

І Нанді, перехиляючись і тулячись до обклеєних старими плакатами та розписаних вицвілими написами стін, пішов у бік, звідки виднілося світло. Там, над Ґанґою, уже починало світлішати і скоро мало сходити сонце.

Я нерішуче тупцяв на місці. Надто вже лячно було віддавати своє життя в руки першому-ліпшому незнайомцеві в цьому місті, особливо ж після того, коли тебе привітали ромом і зіштовхуванням із четвертого поверху.

– Ідеш? – озирнувся Нанді й, принагідно, почухрав собі спину рогом.

А що мені залишалося робити?

– Іду, – дзявкнув я, необережно зіп’явшись на забиту лапу, і, накульгуючи на задніх, підбираючи хвоста, несміливо рушив за биком.

– То, кажеш, тебе звати Джеррі? – поцікавився бик, простуючи вуличкою і час від часу поляскуючи себе по стегнах замашним хвостом.

– Так, Джеррі, – смиренно підтвердив я.

– А що означає «Джеррі»? Бува, не «Летючий собака», хо-хохо? – бик сам розсміявся з власного жарту.

– Не знаю, – я знизав плечима. – У нас, здається, імена нічого не означають.

– Я назвав би тебе Летючим дивом, що падає на голову. Вчора ти просто гепнувся мені на голову, коли я саме вкладався спати. Я подумав, що на мене упав шматок фортеці! Подякуй Махадеву, що тебе не занесло на металеві палі. Ще б метр, і ти був би не Летючим собакою, а Собакою, що звисає з паль, хо-хо-хо!

Так ото підсміюючись наді мною, Нанді йшов вузькими вуличками, де зрідка траплялися якісь ченці, одягнені в червоні чи білі шати, або ж торговці, що несли свій крам на ринок. З таким солідним приятелем, як Нанді, я враз побачив усі переваги великих розмірів – нам давали дорогу навіть вранішні рикші-велосипедисти. Нанді, звиклий до загальної поваги, не зважав на те жодним чином, лише час від часу зупинявся почухрати об стіну бік чи роги.

– Я живу вже двадцять років у Бенаресі, Джеррі, – сказав він. – Життя навчило мене не довіряти мавпам. Утім, окрім мавп, тут знайдеться й багато хороших звірів. Що ж стосується людей, то вони тут на диво гостинні, особливо для таких, як я, хо-хо-хо, – знову весело просурмив бик. – Сходить сонце, час приймати омовіння. Гайда на ґгат![53]

І Нанді, жваво застрибнувши на кам’яні сходи, почвалав донизу, до блискучої срібної води, яка вже ловила перші відблиски червоного сонця.

Над Ґанґою яскравішав світанок. Човни з рибалками вийшли на ріку. До води сходилися йоги з зашкарублим волоссям, змотаним у жмутки на голові, одягнуті в одні лише пов’язки на стегнах. Приходили священнослужителі з храмів, одягнуті в білі шати, з брахманськими шнурами через груди – вони омивались і наносили на тіла сприятливі знаки з сандалу та глини. До ріки сходилися жінки й хатні господарі – перші, аби починати ранкове прання, другі, аби омитися й братися до роботи. Мавпи та собаки, такі страшні, аж боляче було дивитися – збиралися й собі на безлюдних ґгатах, аби скупатись у водах, що змивають наслідки усіх гріхів. З боку шмашану я почув свіжий пах багать і гіркого диму, до гіркоти якого раптом знову став домішуватися неприємний солодкавий дух тлілого тіла.

Ця яскрава суміш проявів життя враз заполонила все моє серце і я, замість того, аби пострибати сходинами слідом за Нанді вниз, до води, сів і задивився. Мене захлинуло теплим відчуттям до всіх їх – усіх тих ледащ і горопах, котрим життя приписало провести залишок